ХОРОВИ́ТИЙ, а, е, діал. Хворобливий. Зроду утлий і хоровитий, він дуже був вразливий на всякий, хоть і чужий, біль, на всяку кривду та неправду (Фр., V, 1951, 302); Була то суха, з хриплим голосом полька з Лодзі — Зося. Людина хоровита, передчасно постаріла (Ірчан, II, 1958, 281); Її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем (Н.-Лев., III, 1956, 162).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 127.