ХРИ́ПНУТИ1, ну, неш, недок. Втрачати чистоту голосу; починати говорити, співати з хрипотою. — Про голос, як і про зброю, треба дбати,— повчав він далі.. — А в нас, на жаль, є ще такі одиниці, яким це байдуже.. Знати цього не хочуть, ідуть в гори, п’ють із струмків, а потім застуджуються, хрипнуть… (Гончар, І, 1954, 446); // Втрачати чистоту і звучність, ставати хрипким (про голос). Пора й перестати, бо є кінець сльозам, є край і лементові: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душі (Мирний, III, 1954, 19).
ХРИ́ПНУТИ2, ну, неш док., перех. і неперех., розм. Однокр. до хрипі́ти. Зітхнула мати.— Нема вже, діти, нашого батька. — А де ж? — хрипнув Артем (Головко, II, 1957, 387); Разом із свистом боцмана, який віщував, що за хвилину сходи будуть підняті, біля під’їзду хрипнула сирена таксомотора (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 295).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 146.