ХУДЮ́ЧИЙ, а, е, розм. Те саме, що худю́щий. Він [пес] був такий худючий і шолудивий, що на нього жалко було дивитись (Сміл., Сашко, 1954, 218); Іван розчулено схлипнув, пустив сльозу, обхопив рвучко за шию Сеспеля, поцілував у худючу вилицю (Збан., Сеспель, 1961, 298).
Худи́й-худю́чий — надзвичайно худий. Везе раз один дядько попа кудись, а кобильчина у того дядька худа-худюча, нещасна, тільки кістки та шкура — сказано, бідняк (Україна.., І, 1960, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 171.