ХУДІБЧИ́НА, и, ж.
1. розм. Те саме, що худо́би́на 1, 2. Брав мене ти бідну; але все ж я мала Скриню, худібчину і добра чимало (Щог., Поезії, 1958, 228); — Я собі пишу про нещасливу долю, а сам не журюсь, бо маю п’ятдесят десятин землі і худібчини чимало (Сам., II, 1958, 120); У однім селі жив піп та попадя; біля їх рядом жила одним-одна бабуся. Бабуся та була вбога, тільки й худібчини в неї, що мала вона курочок (Україна.., І, 1960, 147.
2. діал. Пестл. до худо́би́на 4. Поховали батька брати, худібчиною стали ділитися. Жалкенько було Михайлові попускати братові більше города, та така батькова воля — попустив (Тесл., З книги життя, 1949, 106).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 167.