ЦЕ́БТО.
1. спол. поясн. Уживається перед реченнями або членами речень, що доповнюють чи розкривають уже висловлену думку; тобто, інакше кажучи. [Горпина: ] Котрий любий, той не свата, а од нелюбих не вспієш зачиняти хату. [Приблуда:] Цебто і мені навдогад буряків? (Кроп., I, 1958, 161); Опріч Горького.. є тут ще інші російські літератори — Бунін (академік, цебто член академії), дуже гарний поет і белетрист, та інші (Коцюб., III, 1956, 406); — Ішли ми з Веллінгтона на Новій Зеландії— до Ріо, цебто — з Великого до Атлантичного океану (Ю. Янов., II, 1958, 85).
2. част., розм. Уживається для підсумовування узагальнення висловленої думки; отже, таким чином. — Так цебто я брешу? — тут Вовк йому гукнув (Гл., Вибр., 1951, 40); — А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір’ю верховодило? Ні..! (Мирний, І, 1949, 355).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 191.