ЦИТУВА́ТИ, у́ю, уєш, недок., перех. Наводити звідки-небудь цитату, цитати або чийсь вислів. Не можу допустити, щоб автор не знав сього — він же ж і «Revue сопtетроrаіпе» в оригіналі цитує, значить, все-таки знає дещо про Європу (Фр., XVI, 1955, 135); Яке ж було загальне здивування, коли Леся, цитуючи напам’ять цілі строфи, з захопленням, якимись своїми, не з підручника, словами, почала відповідати (Ів., Таємниця, 1959, 92); — Чого ж це я, татуню, будяк? — Будяк! — Будяк до старості цвіте… Це ж я вас, батя, цитую (Гончар, Тронка, 1963, 124).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 221.