ЦНОТЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Доброчесний, сповнений чеснот. — Коли б я не був вдячний пану за виховання, я б довів пану шаблею, що моя мати була і є цнотлива пані (Тулуб, Людолови, І, 1957, 50); Сільська дівчина більш ніж яка ревно береже своє кохання від заздрісного ока, більш ніж яка цнотлива в своїх почуттях (Речм., Весн. грози, 1961, 318); *Образно. На вулицях Москви спохвату розпродавалися букетики ніжних і цнотливих кримських пролісків (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 241); // Сповнений чистоти, невинності. Знайома Йосифова мелодія виходить над усе, та ось він і сам починає цнотливий танок (Ю. Янов., II, 1958, 21); Тетяна викликала заздрість свіжістю й цнотливою незалежністю (Ле, Історія радості, 1947, 131); // Який відбиває душевну чистоту (про вигляд, вираз обличчя, погляд і т. ін.). Доки Шура перебувала на вогневій, жодне погане слово не зривалося ні в кого з уст. Не лише розмови, а навіть погляди бійців прибирали якогось цнотливого виразу (Гончар, III, 1959, 199).
2. Який не втратив невинності, непорочності. Павло підійшов тихо й непомітно, наче підкрався, злегка торкнувши Оксану за плече. Так і кинулась, готова ляснути нахабу по руках, недоторканна й цнотлива (Кучер, Голод, 1961, 70); — Галинка мусить бути зі мною. Нехай не буде моєю дружиною, нехай залишається цнотливою дівчиною, але тільки зі мною (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 242.