ЧА́ЙЧИН, а, е. Прикм. до ча́йка1, 2; належний чайці. Але й конаючи, село Не умирало, та росло. Над ним ширяла пісня чиста, Як біле чайчине крило (Рильський, II, 1956, 131); Трави були високі й густі, так що Тимко не бачив дівчаток, а тільки чув їхні голоси, тоненькі, схожі на писк чайчиного виводку [виводка ] (Тют., Вир, 1964, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 265.