ЧЕРВОНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися червоним. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один (Мирний, IV, 1955, 223); Крюк почав швидко червоніти; потім метал посинів.., став аж бузковий (Сенч., Опов., 1959, 23).
2. Ставати рум’яним; робитися червоним від припливу крові до шкіри. Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло, видко, як .. змокріли очі, затіпалися губи (Гр., I, 1963, 245); Я пригадую, як небіжчик Яків Качура привів колись до мене молоденького сільського вчителя, що дуже мало говорив і ввесь час червонів (Рильський, III, 1956, 411); // перен. Соромитися, зазнавати сорому за кого-небудь. [Кіндрат Антонович:] Гляди ж мені, визначись сьогодня [сьогодні] перед гостями так, щоб не довелося за тебе мені червоніти (Кроп., II, 1958, 242); Віра Петрівна тепер не червонітиме з сорому за свого учня (Горд., Буян, 1938, 5); // Бути рум’яним перев. від сорому, збудження (про обличчя, вуха і т. ін.). Галя не видержала і, зареготавшись, повернулася до Власова. Личко її червоніло, очі горіли (Мирний, IV, 1955, 140).
3. Виділятися своєю яскравістю, виднітися, впадати в очі (про що-небудь червоне). На сорочці й на руках червоніє кров (Н.-Лев., III, 1956, 275); В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку (Коцюб., I, 1955, 17); З-за безлистого саду, як крізь сивий серпанок, червоніли цегляні будівлі (Головко, II, 1957, 14); // Сяяти чимось червоним (про відсвіт, відблиск і т. ін.). Червоніє одблиск пожежі (Вас., III, 1960, 178); Шибки вікон злегка червоніли відблисками далеких заграв (Гончар, IV, 1960, 34); // Бути рум’яним (про обличчя). Біле личко червоніє Не довго, дівчата! До полудня, та й зав’яне (Шевч., І, 1963, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 297.