ЧУ́ДНО. Присл. до чудни́й. Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час (П. Куліш, Вибр., 1969, 173); [Гайка:] Та невже ж Домаха і справді нас покинула? Як же чудно стало в хаті, неначе у пустці! (Кроп., II, 1958, 176); [Оленка:] Як вас чудно прозивають. [Гострохвостий:] Може й чудно (Н.-Лев., II, 1956, 485); Чудно переставляли ноги коні і топтались на місці (Ю. Янов., І, 1958, 67); — Скучила, Тимофію, за тобою.. — Чудно,— зверхньо погляне на неї (Стельмах, II, 1962, 171); // у знач. присудк. сл. Йде Харитя селом і якось їй чудно. Ніколи не ходила сама так далеко від хати (Коцюб., І, 1955, 16); Чудно мені, але й приємно: я ще такий маленький, а мати вже величає мене солдатом… (Кол., На фронті.., 1959, 108).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 374.