ЧУДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
1. перех. і без додатка. Викликати подив, здивування в кого-небудь; дивувати. Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції… (Мирний, III, 1954, 87); // безос. І чудує хлопця, що й тут також, як і в них на селі Самойловичку й барона, проклинають хазяїв заводу Мацька й Дахненка та одного з майстрів — Дударика, ненависного шпигуна (Крот., Сини.., 1948, 227).
2. неперех., з кого-чого. Чудуватися. — Ми й без того в цих патріархальних сукнях поставали схожі на якихсь святих преподобниць! І без того ціле місто чудує з нас (Н.-Лев., І, 1956, 196); А дівчата на підмогу Відстаючим скрізь ішли. Старші люди чудували: — Чи було таке коли! (Воскр., Подивись.., 1962, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 377.