ШЕРЕТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. перех. і неперех., спец. Відділяти оболонку, оббирати лузгу від ядра зерна, насіння на шеретівці. Мельник меле, шеретує, Обернеться, поцілує Для потіхи (Шевч., II, 1963, 161); Очищене насіння соняшника на спеціальних машинах — рушках — шеретують для відокремлення лузги від ядра (Колг. енц., II, 1956, 188); *Образно. Не було й крихти радості в Безбородька. Він звідусіль стягав різні думки, шеретував їх на своєму решеті, але мало було толку з цієї роботи (Стельмах, Правда.., 1961, 251).
2. неперех., перен., розм. Швидко, безугавно говорити. [Сидір Свиридович:] От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то він у неї, як млинове колесо, тільки дрррр… Меле разом і шеретує (Н.-Лев., II, 1956, 475); [Влас:] У мене язик слухняний: звелю — меле і шеретує, не звелю — зразу загальмує (Кроп., II, 1958, 284); А Микола все ще петлює, шеретує, заплющивши очі, і не видно його запальній скоромовці ні кінця, ні середини (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 443.