ШКА́ПА, и, ж.
1. Заморений, слабосилий, худий кінь. По дворі скрізь валялись купи неприбраного гною, бігали собаки, никали худі шкапи (Н.-Лев., І, 1956, 167); Кінця не видно ярмаркові. Там, чути, циган розхвалює якусь шкапу: — Добра кобила! День біжить — три дні лежить! (Гончар, І, 1959, 44); Сліпа Гершкова шкапа, яку все село звало "великомучениця", була така байдужа до всього, що вже й не обганялась від мух (Козл., Ю. Крук, 1950, 222); *Образно. — Пора зіпхнути Михая з кульгавої шкапи монархії… (Чаб., Балкан. весна, 1960, 292); // розм. Те саме, що кінь 1. Між зеленим кострубатим чагарником заманячить де-не-де спутана шкапа. То хлопці пасуть коней (Коцюб., І, 1955, 460); Степан молодцювата під’їхав на димчастих шкапах до їхніх воріт (Стельмах, II, 1962, 235).
2. перен., розм., зневажл. Фізично слаба, виснажена, нездатна до роботи людина.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 470.