ШКРЕБТИ́, бу́, бе́ш; мин. ч. шкріб, шкребла́, ло́; недок.
1. перех. і неперех., чим і без додатка. Те саме, що скребти́ 1.— Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в голові скромадить,— сказала Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 284); — Та, може, то миша шкребе об стіну,— промовила Марта (Н.-Лев., III, 1956, 116); Достиглі колоски сухо шкребли його припале пилом взуття (Стельмах, І, 1962, 560); Роман.., обернувшись до стіни, неквапом щось шкребе на ній протиркою, наче цвяхом (Гончар, III, 1959, 154); Крім кухні, була ще інша робота: мили кімнати, шкребли, витирали (Мик., Кадильниця, 1959, 57); Превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 411); З задоволенням я милю і шкребу собі голову, вода стає чорною од бруду (Кол., На фронті.., 1959, 128); — Рознесуть нас, Тарасе Демидовичу, на зимовій конференції,— шкріб гостре підборіддя Шухновський (Ю. Збан., Малин. дзвін, 1958, 236); *Образно. Згасає сонця тепла мідь, Роса на трави капає, 1 вітер сивий, як ведмідь. Шкребе в віконце лапою (Мал., Звенигора, 1959, 277).
∆ Луску́ шкребти́ з кого, рідко — експлуатувати кого-небудь. Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти [Андрій], воле, у плузі йди! (Коцюб., II, 1955, 17).
2. перех. і без додатка, перен., розм. Безперервно турбувати, непокоїти, мучити (про думки, почуття). Досада шкребе.
∆ Коти́ шкребу́ть на се́рці див. кіт; На се́рці [наче] ми́ші шкребу́ть див. ми́ша; Шкребе́ (шкребло́) на душі́ (на се́рці, за ду́шу, за се́рце, ду́шу, се́рце), безос.— про почуття гіркоти, суму, прикрості, незадоволення тощо, які когось охоплюють. Хай досі на душі шкребе, та дружба ж не розпалась (Дор., Три богатирі, 1959, 80); Напевне, намагався [учень] триматися байдуже, може, навіть бравував, але на серці в нього шкребло (Багмут, Записки.., 1961, 4); Шкребти́ ду́шу (се́рце, за ду́шу, за се́рце) — викликати в когось почуття гіркоти, суму, прикрості, незадоволення і т. ін. Він так бажав Марині добра і щастя, що її успіх окрилював його. Та згодом дрібне самолюбство почало шкребти його душу (Дмит., Наречена, 1959, 187); Медаль, яка дісталася Ліні, вислизнула з рук іншого претендента — Лукіїного сина.. Лукію це, видно, шкребе за душу (Гончар, Тронка, 1963, 136); Михайло відчував у себе всередині якесь неприємне тремтіння.. По всьому тілу пробігав, немов електричний струм, дрібний озноб, шкріб за серце, підгинав коліна (Збан., Сеспель, 1961, 248).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 482.