ШЛЬО́ПАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. перех. і неперех. З шумом ударяти, бити чим-небудь м’яким, еластичним або по чомусь м’якому, рідкому; // Злегка бити (перев. дітей) рукою, долонею.-Хочеться задерти спідничку та нашльопати так, як вас колись, в дитинстві, мамуся шльопала! (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 213).
2. неперех. Видавати характерні глухі звуки (перев. падаючи або ударяючись об щось м’яке, еластичне). Не чув [Тимофій], як навколо нього шльопали кулі. — вуха наче пекучим клеєм залило (Стельмах, II, 1962, 204); // Видавати глухі звуки, йдучи, рухаючись, ударяючи по воді, грязюці і т. ін. Вона біжить темною вулицею, шльопаючи по калюжах (Ів., Вел. очі, 1956, 25); Перегукувались пароплави на Дніпрі, шльопали важко колесами коло самої пристані, збурювали гвинтами воду (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 121); // чим. Ідучи, видавати характерні глухі звуки взуттям, що хляпав, спадаючи з ніг. Пішов [Павло Сидорович] до стола, шльопаючи великими.. капцями (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 180); // Ходити, бігати, видаючи характерні глухі звуки. — Ну, як мої нові [коні]? — осадив Карпо біля брами вороних.— В борозного копита нікудишні, шльопає, наче підпалками (Стельмах, II, 1962, 367).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 497.