ШУКА́ЮЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до шука́ти 1, 2. Мені здається, що бачу душу поета.. Я розумію її. Вічно невдоволена, вічно шукаюча, з вічним питанням — «нащо? до чого?» (Коцюб., II, 1955, 106); Навіть не дивлячись на бійців, Сагайда бачив тепер їхні очі, сповнені запитань, шукаючі підтримки й надії (Гончар, І, 1954, 128).
2. у знач. прикм., розм. Який виражає запитання. Бігає дівчинка років шести в білій панамочці, в трусиках і кричить переляканим голосом: "Бабусю, бабусю!" На її личку — жах, очі благальні і шукаючі (Тют., Вир, 1964, 161); Остап кілька хвилин дивився на Зарічного непевним шукаючим поглядом, нарешті кволо запитав: — Це правда? (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 559.