ШУ́РХАТИ, аю, аєш, недок.
1. Видавати, утворювати легкий шум (див. шум11); шарудіти. Море шипіло піною на береговому піску і шурхало мільйонами дрібних камінчиків (Трубл., І, 1955, 155); Під чобітьми на широких — від стіни до стіни —— сходах шурхав вичовганий камінь (Перв., Опов.., 1970, 119); Проти базару слобідський парк. Там сьогодні, як ніколи, людно. Цокають сокири, джеркотять пилки, глухо шурхають у вправних руках гладенькі рубанки (Шиян, Баланда, 1957, 217); // Шелестіти (про траву, листя і т. ін.). А листя все кружляє і спада, 1 стелиться, і шурхає, мов знає. Що жар його надовго пригасає (Перв., І, 1958, 503); // Те саме, що чо́вгати 1. Гостробородий двірник, шурхаючи по камінню мітлою, здіймав хмари куряви (Горький, Життя К. Самгіна, перекл. Хуторяна, 1952, 286).
2. Швидко рухатися у різних напрямках, куди-небудь; шмигати. Маруся, ніжачися та щулячися, як кітка, випивала запашний трунок і знов шурхала під ковдру (Хотк., II, 1966, 10); Тоня нишпорить оком все далі по грядці, маленькі, смагляві, в якихось роздряпинках руки її так і шурхають між стеблами та суцвіттями (Гончар, Тронка, 1963, 168); // Швидко падати куди-небудь; // Провалюватися в щось сипуче, рідке (перев. ногами, руками). Вийшов за школу — світа [світу] не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс (Вас., II, 1959, 315); А з часом дорога зовсім пропала, бо вже ноженята шурхали, глибоко провалюючись у сніг (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 259).
3. Те саме, що штрика́ти 1. В коридорі проти грубки сидів колишній солдат з їжачком на сивій голові і шурхав кочергою в дрова (Панч, На калин. мості, 1965, 165).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 567.