ШУШУ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Говорити одне з одним пошепки, перев. таємно від інших, нашіптувати кому-небудь щось. Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали (Мирний, III, 1954, 189); Деякі [діти] в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись (Фр., II, 1950, 367); Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте купаннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою (Тют., Вир, 1964, 239); По залі заторготіли ослонами — сідали. Перегукувались, шушукали… Стихло (Головко, І, 1957, 151); *0бразно. Вітер осінній шушукає з сухим бур’яном (Донч., І, 1956, 103); Кладуть без ліку поклони гарячі [соняшники], Як вигляне сонце в небесні обходини, А потім шушукають про свої невдачі, Про гори капусти й дрібної городини (Мал., Звенигора, 1959, 57).
2. перен. Тихо шуміти, шелестіти. Вітрець гудів тихесенько, шушукало листя (Укр. поети-романтики.., 1968, 174); Десь кречет понад болотом Своїх діточок скликає, Шушукає льон спокійно Обабіч доріг далеких… (Шпорта, Вибр., 1958, 339).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 569.