ЩЕМ, у, ч.
1. рідко. Тупий, ниючий біль, спричинений яким-небудь подразненням.
2. перен. Відчуття неспокою, тривоги, хвилювання, збудження. Мені хочеться плакати. Я почуваю себе глибоко нещасним.. Болючий щем охоплює душу (Речм., Твій побратим, 1962, 54); Старенький, вигорілий на сонці жакет, в якому Поліна приїхала до міста, досі зберігав запах рідної хати. Жалісний щем взяв за серце ще дужче (Хор., Місто.., 1962, 166); Війна! Смертельна небезпека нависла над цими мирними, до болю, до душевного щему рідними полями (Коз., Сальвія, 1959, 44); Він думками перекидався в Чувашію, до щему в серці відчував, що вже встиг засумувати за рідною землею, за рідним словом (Збан., Сеспель, 1961, 86); Сергій занімів у подиві. Ще ніколи не бачив такої ночі. Вона лилася в серце, осідала в ньому солодким щемом (Мушк., Чорний хліб, 1960, 14).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 580.