ЩУПАЧО́К, чка́, ч. Зменш.-пестл. до щупа́к. А чутка у гаю була така, Що ніби Щука та частенько, Як тільки зробиться темненько, Лисиці й шле то щупачка, То сотеньку карасиків живеньких Або линів гарненьких… (Гл., Вибр., 1951, 43); Радість невимовна, коли почуєш ти зо дна міцний ривок: То окунь почепивсь чи й славний щупачок (Рильський, Поеми, 1957, 256); *У порівн. Нагинаючи голову, чоловік вузьким, як щупачок, човником лагодить рибальську снасть (Стельмах, II, 1962, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 610.