ЯСНОВЕЛЬМО́ЖНИЙ, а, е, іст. Почесно-шанобливе найменування польських панів і українських гетьманів. Не встигла Гризельда ступити кілька ступенів до палацу, як прибіг вістовець шляхтич і крикнув: — Ясновельможна княгине! Прибув ясновельможний князь з купкою своїх жовнірів і вже в’їжджає в браму (Н.-Лев., VII, 1966, 189); [Хмельницький:] Не поспішайте, ясновельможні посли Речі Посполитої. Послів руських я, моя старшина і козаки Січі Запорізької будемо слухати спочатку (Корн., І, 1955, 273); // у знач. ім. ясновельмо́жний, ного, ч. Польський пан чи український гетьман. В залі наступила перерва, і потік гостей, що випливав звідти до буфету й до сусідніх кімнат, перервав розмову двох ясновельможних (Фр., VI, 1951, 233); Цей ясновельможний силою перетворив турбаївських козаків на своїх підданих (Гончар, Таврія, 1952, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 657.