ІНДИВІДУА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Власт. певній особі. Люди не пізнавали її, мою «суб’єктивну, індивідуальну» душу (Л. Укр., III, 1952, 690); Всі вони [дійові особи повісті] наділені автором індивідуальними рисами (Рад. літ-во, 2, 1958, 14); Поки художньо-поетичні неологізми не засвоєні живою мовою, вони залишаються словами індивідуальної лексики їх творців (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1951, 103).
2. Який перебуває в особистому користуванні, розпорядженні; окремий; протилежне колективний, спільний. Держава щороку виділяє під індивідуальні робітничі городи багато тисяч гектарів землі (Рад. Укр., 3.III 1953, 3); // Признач. для особистого використання. Індивідуальний пакет.
3. Здійснюваний окремими особами; не колективний. Водії степових кораблів взяли на себе індивідуальні зобов’язання (Київ. пр., 16.VIII 1951, 3); Індивідуальне житлове будівництво; // Створений окремою особою. Буває ще категорія неологізмів, так би мовити, індивідуальних (Рильський, III, 1956, 77).
4. Особливий для кожного індивідуума. Слід використати всі форми керівництва і допомоги пропагандистам — курси, семінари, теоретичні конференції, групові та індивідуальні консультації і т. д. (Рад. Укр., 27 .VIII 1959, 1); Індивідуальний підхід до учня; Індивідуальний раціон.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 25.