ІНКО́ГНІТО.
1. присл. Ховаючи, затаюючи своє ім’я, не відкриваючи його; потай, таємно. Ніхто не знав, ніхто не чув, І нагло в місті дзвін загув, Міністр інкогніто прибув (Олесь, Вибр., 1958, 302); [Лундишев:] А як же ви її пізнаєте? Вона ж, певно, під гримом — інкогніто? (Коч., П’єси, 1951, 293).
2. невідм., с. Приховане, затаєне ім’я. Вдома він мріяв про розгадку інкогніто тієї співачки, яку приводила Ванда на шкільну вечірку (Трубл., II, 1955, 76); Візник, якому, очевидно, вже давно кортіло викрити інкогніто своїх їздців, охоче стримав коней, обернувся й весело гукнув (Кач., II, 1958, 97).
3. невідм., ч. і с. Особа, що хоче залишитися невідомою й приховує своє справжнє ім’я. Те, що під листом не було підпису, нічого не означало. Той, хто писав, хотів лишитися інкогніто (Рибак, Час.., 1960, 805); Хоч як намагався він спочатку залишитись інкогніто, вже на другий день уся їдальня знала, хто він і звідки (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 134).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 30.