АСКЕ́Т, а, ч.
1. У давнину — християнський подвижник, який виснажував себе постом; пустельник. Довгий, сухорлявий о. Мойсей трохи скинувсь своєю постаттю й видом на тих довгих, темних аскетів святих, що малюють на візантійських образах (Н.-Лев., І, 1956, 117); Строгий мораліст і аскет Іван Вишенський по смерті князя Острозького прямо відзивався про нього як про єретика (Фр., XVI, 1955, 213); Він був схожий на молодого аскета, що перебрався в пустиню (Кол., Терен.., 1959, 348).
2. перен. Про людину, яка вкрай обмежує свої життєві потреби, веде суворе життя. Може він зробитися якимсь аскетом-ученим, упірнути в науку і, далеко-далеко од світу й од життя, потонути в своїх учених книжках (Крим., А. Лаговський, І, II, 1905, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 67.