АХ, виг.
1. Уживається при вираженні переляку, здивування, радості і т. ін. [Олімпіада Іванівна:] Га, що тут? Ах, це ти, Любочко? (Л. Укр., II, 1951, 42); // Уживається при вираженні захоплення, нетерпеливості і т. ін. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! (Вовчок, І, 1955, 348); Ах, яка глибінь альтова — наче в озері блакить! (Тич., II, 1957, 196); // Уживається при вираженні горя, співчуття і т. ін. — Ах, бідні коні, — зітхнула Ліда, — що ж вони винні? (Коцюб., II, 1955, 399); // у знач. ім., розм. Вона з охами та ахами заходила в море по шию (Трубл., II, 1955, 98).
2. Виражає обурення, незадоволення, досаду. А вас, письменних, треба б бити, Щоб не кричали: "Ах! аллах! Не варт, не варт на світі жити!" (Шевч., II, 1953, 52); [Любов:] Ах, сіїгами! Тьотю Ліпо! підіть попросіть тую пані, щоб перестала грати (Л. Укр., II, 1951, 66).
3. Уживається при вираженні думки, що несподівано з’явилась, здогаду, спогаду. Лишився біль у серці та безталання — і більш нічого.. Ах, правда: лишилась ще глуха ненависть до всього, що зветься паном (Коцюб., І, 1955, 227).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 73.