БЕЗДО́ННЯ, я, с., розм. Те. саме, що безо́дня. Тупцювали коні на припоні. Чув серцем лихо навіть кінь. У міжгір’ї, в чорному бездонні Бій кипів і стих (Воронько, Коли я.., 1962, 82); Стоять, мабуть, останні теплі дні, висне вгорі високе голубе небо, хочеться подовгу, не відриваючись дивитися в його кришталеве бездоння (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 195); Об’єкт поезії — все життя, все бездоння людської душі, в тому числі і її похмурі, трагічні сторони (Вітч., 1, 1969, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 669.