БЕЗКРА́ЇЙ, я, є.
1. Який не має видимих меж; безмежний, безконечний. Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом (Шевч., II, 1953, 40); А за Дніпром очі тонуть в безкраїй далечі (Н.-Лев., II, 1956, 384); Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами (Коцюб., І, 1955, 240); Вітчизна вся безкрая Підводиться, зростає, розцвітає (Дор., Єдність, 1950, 106); Широку долину заповнювала безкрая вода (Ю. Янов., II, 1954, 91); // Нічим не обмежений. Наче сп’янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити (Гончар, І, 1954, 169).
2. перен. Надзвичайно сильний, глибокий (про почуття). Мені те кохання безкрає Розшарпало серце давно (Л. Укр., IV, 1954, 101); Як передать журбу безкраю, що закувала серце в лід! (Сос., Вибр., 1941, 270); Спасибі народу за щастя безкрає. За радість учитись, трудитись і жить!.. (Бичко, Вогнище, 1959, 11).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 132.