БЕЗМЕ́ЖНИЙ, а, е.
1. Який не має видимих меж; безкраїй, безконечний. Хоч тремтить ся темрява безмежна, але хто збагне її тремтіння? (Л. Укр., І, 1951, 238); Не видно живого — тільки небо та степ, а серед того безмежного степу тільки нас двоє мріє, як комашки (Вас., І, 1959, 255); Зелом проросли пустель сухі безмежні гони (Тич., І, 1957, 279); Ти пливеш, моя країно мила, До безмежних обріїв ясних (Рильський, III, 1961, 29); // Нічим не обмежений, не поставлений ні в які рамки. Життя коротке, та безмежна штука І незглибиме творче ремесло (Фр., XI, 1952, 233); Доки не був [Махно] отаманом, доки не мав безмежної влади в руках — ніколи не думав стільки про себе (Гончар, Таврія.., 1957, 620); Техніка — безмежна у своїх можливостях (Руд., Вітер.., 1958, 432).
2. перен. Надзвичайно сильний, глибокий (про почуття). Піднісся [Сенько] й показав своє лице, що на нім проявлявся якийсь сум і безмежна доброта (Март., Тв., 1954, 283); Він увесь сповнений безмежної відваги й глибокої віри в перемогу робітничого класу (Панч, II, 1956, 228).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 134.