БЕЗУТІ́ШНИЙ, а, е. Який не знаходить розради. Зраджена й кинута я, безутішная. Жертва чужого гріха (Пісні та романси.., II, 1956, 249); Гліб не міг дивитися на матір, прибиту безутішним горем (Шиян, Гроза.., 1956, 176).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 152.