БЕШКЕ́ТНИК, а, ч. Той, хто робить, зчиняє бешкет; учасник, призвідник бешкету. Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно (Ільч., Серце жде, 1939, 147); Впіймати бешкетника не вдалось (Донч., VI, 1957, 146); // Учень, який систематично порушує дисципліну, пустує. Боявся він [молодий учитель] не тільки таких бешкетників, як Льонька, а навіть відмінниць — Діди, Лесі, Рози (Ів., Таємниця, 1959, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 164.