БЛАГОДА́ТЬ, і, ж.
1. ц.-с. У релігійному уявленні — щедроти, дари, ласка невідомих, таємничих сил. Сон, кажуть, божа благодать, — ні, часом кара божа! (Л. Укр., І, 1951, 459); Не слід би закладати руки та ждати з неба благодаті (Фр., III, 1950, 385).
2. Усяке багатство, добро, достаток; джерела багатств, добра, достатків. Без сліду їдять панські сахарні нашу благодать, наші "зелень діброви", наші темні луги (Н.-Лев., І, 1956, 154); А під горою джерело — струмок вибився з-під камінних гір, і живиться старезний Кара-Су з тієї благодаті (Ле, Міжгір’я, 1953, 97); // Спокій, щастя. [Джонатан:] А відколи я сам себе відрікся, я мир і благодать у серці чую (Л. Укр., III, 1952, 106);
* Образно. Прогуло Прокляте лихо, та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать (Шевч., І, 1951, 316); // у знач. присудк. сл., розм. Дуже гарно, спокійно. Панічнім дощику порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, й благодать, що не надихаєшся (Вовчок, І, 1955, 349); — Підліз під хату — тихо… Вліз в хату — благодать! (Фр., XIII, 1954, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 192.