БЛАГОЧИ́ННИЙ, ного, ч., заст. Служитель культу, що керує церквами кількох парафій. — Молітесь, братія, молітесь! — Так благочинний начина (Шевч., І, 1951, 107); Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той.. семінарист.. дослуживсь до благочинного (Коцюб., І, 1955, 318); Зіна Московець пішла до благочинного просити посаду вчительки (Шиян, Переможці, 1950, 91).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 195.