БЛУКА́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до блука́ти. Видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу (Коцюб., І, 1955, 372); // у знач. прикм. Блукаючий погляд Володі впав на дзвін біля капітанської рубки (Донч., III, 1956, 358).
∆ Блука́ючий нерв, анат. — один з черепномозкових нервів, що має велику ділянку поширення і складне розгалуження волокон. Блокада блукаючого нерва;
Блука́юча ни́рка, мед. — захворювання, що полягає у надмірній рухомості нирки.
◊ Блука́ючі вогні́ — блідо-синє світіння, утворюване згорянням болотного газу — метану, що виділяється внаслідок гниття. Розповів про блукаючі вогні на болоті, про фіолетові плями на воді (Донч., II, 1956, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 204.