БО́ВКАЛО, а, с., діал.
1. Било (у дзвоні). Юнак підскочив до нього [дзвона] і зірвав ковпачок з металевого бовкала (Донч., III, 1956, 358).
2. Калатало. О, який то був знайомий стукіт — сухий і голосний звук дерев’яного бовкала, яке прив’язують коровам до шиї (Донч., VI, 1957, 149).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 206.