БОГИ́НЯ, і, ж.
1. В античній міфології і деяких східних релігіях — божество жіночої статі. [Кассандра:] Боги й богині тільки слуги в храмі (Л. Укр., II, 1951, 274); * Образно. Приходь же, весно: вже готові всі ми Тебе, богине пишна, зустрічати (Сам., І, 1958, 116);
* У порівн. [Ткаля:] Не перший рік живе вона [принцеса] між нами, кохання королівське все росте, але вона байдужа й гордовита, не як принцеса вже, а як богиня (Л. Укр., II, 1951, 190); // Скульптурна фігура такого божества. В руїнах давній храм на гострому шпилі, Там незворушно сплять у мертвому спокої Богині з мармуру (Зеров, Вибр., 1966, 467).
2. перен. Про жінку, дівчину надзвичайної, чарівної вроди. Дріадам нічого робить Перед такою красотою, Перед богинею такою! (Шевч., II, 1953, 335); // Про кохану жінку. — Музо моя, богине моя? — думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю (Н.-Лев., III, 1956, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 209.