БРЕХУНЕ́ЦЬ, нця́, ч., розм.
1. Зменш. до бреху́н. [Лучицька:] Кого це ви, няню, допіру виганяли та ще й брехунцем налаяли? (Стар., Вибр., 1959, 414); [Романюк:] Треба допомогти гостям, щоб зустрічались не з якими-небудь брехунцями, а з людьми достойними (Корн., II, 1955, 198).
2. заст., ірон. Адвокат. — Будеш адвокатом, будеш боронити селян… — Брехунцем! — не менше злобно втрутив Хома з серцем (Фр., IV, 1950, 308).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 233.