БРИДО́ТА, и, ж.
1. тільки одн. Дуже поганий, негарний вигляд; потворність. Скільки раз заглянула вона в своє дзеркальце, стільки раз з глибини її дівочого серця зринав ревний жаль на власну бридоту (Коцюб., І, 1955, 267).
2. Те, що викликає огиду; гидота. — Що таке? Що це вже знову таке? ..Знову якась бридота? (Коз., Сальвія, 1959, 176); — Припиніть, панове міщани, оцю бридоту! (Тулуб, Людолови, II, 1957, 368).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 234.