БРИЛЬ, я́, ч. Головний убір з широкими полями. Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв (Котл., І, 1952, 80); — Сердешненький! Книжки складає У торбину і бриля бере (Шевч., II, 1953, 172); Сонце запалило криваві вогні на цератовім брилі Семена (Коцюб., II, 1955, 378); Крислатий бриль з рисової соломи був низько опущений на лоб (Кучер, Чорноморці, 1956, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 236.