БРЯЖЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Ударяючись, утворювати дзвенячі звуки (про металеві, скляні предмети). Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси. Стукочуть кроки — се сторожа входить (Фр., XI, 1952, 299); Одвага наша — меч, политий кров’ю. Бряжчить у піхвах, ржа його взяла (Л. Укр., І, 1951, 114); Били гармати, били… Вікна тривожно бряжчали… (Сос., І, 1957, 266); Серед гомону й викриків бряжчали струни то в одних, то в інших руках (Ле, Міжгір’я, 1953, 76); * Образно. Часом розмова ставала гарячою, бурхливою, слова бряжчали, немов вози з залізом (Коцюб., II, 1955, 174); // чим. Викликати дзвенячі звуки, вдаряючи по металевих і т. ін. предметах або трусячи ними. Перекупка, як жар, червонолиця, стала проти сонця, бряжчить коралями та вигукує: "Е, е! Коралі добрі!" (Вовчок, І, 1955, 14); Бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, ..ключниця княжа Ярина (Скл., Святослав, 1959, 29); На річці хтось брав воду і бряжчав відрами (Чорн., Потік… 1956, 54).
◊ Гро́ші (гро́шики, карбо́ванці) бряжча́ть (бряжча́ли) у кого — є гроші в кого-небудь. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було й за холодну воду не візьметься (Коцюб., І, 1955, 305).
2. на чому, розм. Невміло або недбало грати на музичному інструменті. Хто хоче — грає або співає. Кому хіть — бряжчить на арфі (Вовчок, Вибр., 1937, 320).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 242.