БРІ́ВКА1, и, ж. Зменш.-пестл. до брова́. Аж — гульк!..з води Дівчинонька пливе І косу зчісує, і брівками моргає!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 76); Очиці, наче блискавиці. Так і грають з-попід брівок темних! (Л. Укр., І, 1951, 70); Дівчинка хмурить брівки (Донч., III, 1956, 27).
БРІ́ВКА2, и, ж.
1. Підвищений край канави або насипу, утворений викопаною землею; край залізничного полотна, шляху і т. ін. Яка знайома ця стежка брівкою насипу до заводу і яка вона завжди нова! (Кундзич, Пов. і нов., 1938, 33).
2. Підвищений край бігової доріжки, обкладений дерном (на стадіоні, іподромі і т. ін.). Голосов, як чемпіон, мав право ставати, не тягнучи жеребка, біля самої брівки (Собко, Біле полум’я, 1952, 187).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 237.