БУНТА́Р, я́, ч. Підбурювач до бунту, учасник бунту. Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле; він стрівся з людьми і тих намовив жати своє жито.. Од того часу пан м.ав па прикметі Миколу й звав його бунтарем (Н.-Лев., II, 1956, 185); Навіть самий задурений націоналіст, навіть темний бунтар-отаманчик не посміє заперечити, що з Петлюрою йде реакція і окупація (Еллан, II, 1958, 234); // Непокірлива, схильна по бунту людина. Довго-довго згадивали люди 1940, 84); З характеристикою атеїста і бунтаря його [Михайла Яцкова] прийняли до гімназії в Бережанах (Вітч., 12, 1962, 187).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 256.