БУРДЕ́Й, БУРДІ́Й, я, ч., діал.
1. Житло, викопане в землі; землянка. Окрім хати, що стояла недалеко панського дому, мали ще тут два бурдеї (Коб., II, 1956, 27); Такі землянки.. були розкидані скрізь по запорізьких займищах і називалися бурдєями (Панч, Гомон. Україна, 1954, 14); // Благенька хата; халупа. Зайдімо в бурдій; подивимось, як воно тут в школярській стації (Свидн., Люборацькі, 1955, 20); На гиблому грунті якоюсь купиною стоїть не то хатка, не то старий бурдей (Стельмах, Хліб.., 1959, 143).
2. Дім розпусти. Ну, і була [Сусапа] в бурдеї, але потому вони законно звінчались (Коцюб., II, 1955, 367).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 257.