БУРХА́ТИ, а́є, недок. Діяти, виявлятися з великою руйнівною силою (про стихійні явища — вогонь, воду, вітер та ін.); бушувати. І вітри зачали бурхати, Аж човни на морі тряслись (Котл., І, 1952, 87); Вода бурхала коло самісінького порога (Н.-Лев., II, 1956, 390); Вогонь бурхав, скаженів, мов лютий звір, кидався на все, що могло горіти, вихоплювався там, де його й не сподівались (Коцюб., І, 1955, 121); * Образно. Над панським палацом бурхало, стугоніло полум’я людського гніву (Горд., І, 1959, 325).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 261.