БУРЧА́ННЯ, я, с. Дія за знач. бурча́ти і звуки, утворювані цією дією. Стара була дуже рада і виявляла це бурчанням (Коцюб., І, 1955, 320); Вона чула від тітки здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала жалування (Гр., Без хліба, 1958, 151); З-під ковдри прозвучало нєвдоволене бурчання (Шовк., Інженери, 1948, 29); Дід.. прислухається до задумливого бурчання водоспаду (Ільч., Вибр., 1948, 31); По бурчанню в животі він [робітник] чує, що вже швидко мусить бути полуднє (Фр., IV, 1950, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 262.