БУСУРМА́Н, БУСУРМЕ́Н, а, ч.
1. заст., нар.-поет. Про людину іншої віри (переважно про магометанина). "Ріж і бий! Катуй невіру бусурмана!" Кричать за муром (Шевч., І, 1951, 201); Хто не знає "Мекки", куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу? (Мирний, IІ, 1954, 106); — Три роки вибув я на каторзі турецькій.. Покалічено тоді мене добре. А надто годували погано бусурмени: цвілими сухарями та смердючою водою (Гр., І, 1963, 345); Бусурман ступив, хитаючись, вперед. І впав лицем в шорсткий намет (Бажан, Роки, 1957, 235).
2. Уживається як лайливе слово. — Ходив на той куток, батько посилали до одного чоловіка. Тогобіцькі парубки погнались, ледве втік — От бусурмени! (Кроп., II, 1958, 129); — Ванюшко, що ж це ти, бусурмане, цураєшся дядька Ларівона? .. То ти казав, що я тобі за батька рідного був, а це й писати лінуєшся (Логв., Давні рани, 1961, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 264.