БУ́ЦІМ, розм.
1. спол. Приєднує підрядні порівняльні речення або звороти; наче, неначе, мов, немов, ніби, нібито. Прокоповичка жалкувала за Балабухою й очевидячки одбувала гостя, буцім панщину, сидячи на канапі (Н.-Лев., III, 1956, 31).
2. спол. Приєднує підрядні додаткові речення. — А вночі ляжеш спати, та й привиджується тобі, буцім лізе хто, кричить (Мирний, І, 1949, 343).
3. част. Уживається у знач., близькому до схоже на те; ніби, наче, немов. Дивлюсь: так буцім сова летить лугами, берегами та нетрями (Шевч., І, 1951, 241); Анничка буцім не хотіла й упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми (Коцюб., II, 1955, 354).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 268.