БУЯНІ́ТИ, і́є, недок., рідко. Те саме, що буя́ти 2. Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою (Вовчок, VI, 1956, 227); На узліссі на чатах стояв кремезний гіллястий дуб-віковик, а далі починався видолинок, де буяніла свіжа трава (Кон., Вибр., 1953, 379).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 269.