БІЛЯ́ВИЙ, а, е. Який має світле волосся; біловолосий; протилежне чорнявий. Проз браму йшов на службу молоденький урядовець, русявий, аж білявий (Н.-Лев., IV, 1956, 305); Я ще був у школі. Висока, білява панна мене полюбила (Стеф., III, 1954, 121); У дверях сусідньої кімнати з’являється білява дівчина (Галан, Перед лицем фактів, 1949, 44); // Який має білувате забарвлення; білий, білястий, блідий. Мережку ти шиєш, тобі я читаю, А світ.. ласкаво лягає На стомлене личко біляве твоє (Манж., Тв., 1955, 53); З берега.. тиснулося бадилля високих гірських лопухів з білявим листям (Фр., III, 1950, 10); Данило Хронь кліпав білявими віями (Кучер, Пов. і опов., 1949, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 185.