В’Я́ЛИЙ, а, е. 1. Який перестав бути свіжим, соковитим; зів’ялий (про рослини). Запахла осінь в’ялим тютюном (Рильський, І, 1956, 63); Згадай же ти кохання наше, останній запах в’ялих трав (Гонч., Вибр., 1959, 38); // Позбавлений свіжості, пружності; зморшкуватий (про шкіру на обличчі тощо). Її в’яле обличчя стягнулось, погляд твердий, і в кожній закрутці срібного волосся — рішучість (Коцюб., II, 1955, 250); Ця поза невигідно випинає її [княгині] незрілі форми і на гармошку збирає в’ялу шкіру на шиї (Кулик, Записки консула, 1958, 176).
2. перен. Те саме, що мля́вий. Другий же брат Пандаром звався, І вищий од верстви здавався, Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь (Котл., І, 1952, 238); Другого дня скрізь було тихо. Люди ходили в’ялі, спорожнені наче, ліниві (Коцюб., II, 1955, 93); В’ялою ходою простував подвір’ям (Збан., Малин. дзвін, 1958, 27).
3. рідко. Те саме, що в’я́лений. Аж ось — і сама приїхала.. Піщани тільки забачили свою "молоду" ззаду — високу, суху, як в’ялу тараню (Мирний, II, 1954, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 798.