В’ЇЖДЖА́ТИ і (УЇЖДЖА́ТИ), а́ю, а́єш і В’ЇЗДИ́ТИ (УЇЗДИ́ТИ), в’їжджу́, в’їзди́ш, недок., В’Ї́ХАТИ (УЇ́ХАТИ), в’ї́ду, в’ї́деш, док. Ї́дучи, потрапляти в межі, у середину чого-небудь. Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає (Вовчок, І, 1955, 19); Верхи на зморених коненятах в’їжджала на майдан асканійська батрацька молодь (Гончар, Таврія.., 1957, 306); Уїхали ми в очерети. По ту і по ту руку, як стіна, очерет (Мирний, V, 1955, 349); Світи, світи, місяченьку. До милої їду. Тоді зайди за хмароньку, Як у двір уїду!.. (Кроп., II, 1958, 394); — Ньо, гніда! Недалеко вже!.. — І в’їхали в село, тільки світло посвітили (Головко, II, 1957, 138).
В’ЇЖДЖА́ТИ2 див. уїжджа́ти 1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 695.